Пояснення неймовірного злету популярності Дональда Трампа, як надзвичайно суперечливої людини.
Джерело популярності ексцентричного мільярдера – повстання середнього класу проти “корумпованої” системи, що склалася.
Численні політичні коментатори як зліва, так і справа за останні місяці виписали тонни паперу, намагаючись знайти пояснення неймовірного злету популярності Дональда Трампа – людини надзвичайно суперечливої, котра дозволяє собі висловлювання та вчинки, які виходять далеко за межі прийнятих у США норм. Політологічний стогін стояв по всій землі великій.
Найпопулярнішою думкою була приблизно така: «Проблема не в самому Трампі, а в американському народі». Мовляв, під впливом нескінченних серіалів і реаліті-шоу (тут сильно діставалося сім’ї Кардашян) отупіли співгромадяни. Великомудрі оглядачі та публіцисти в чому тільки не звинувачували співгромадян – і в нескінченному прагненні шоу, і в політичному інфантилізмі, і в іманентній нетерпимості, і навіть у прихованому расизмі.
Думка ця, зазвичай, підкріплюється історіями з життя, в яких прихильники Трампа виглядають повними йолопами, які схильні до расизму і заперечують будь-яке знання. Власне кажучи, він сам є непоганим підтвердженням даної теорії: його публічні виступи повні неприязні до різного роду меншин, постійних вихвалянь людей «з низьким освітнім рівнем», очевидних нісенітниць з галузі історії, політики та економіки і тупуватих жартів (часто – нижче пояса).
Міцно зайнявши позицію «не пощастило нам з народом», багато американських оглядачів тепер сушать голову над питанням, як так сталося, що милі, добрі і чесні співгромадяни раптом перетворилися в натовп злісних фашиствуючих бовдурів з клоуном-фюрером на чолі. Нормальної відповіді поки немає, та і бути не може. Річ у тому, що постановка питання, незважаючи на гадану очевидність, не цілком правильна. Трамп приваблює людей не расизмом і жартами. (Принаймні, не тільки ними). Якщо копнути глибше, то стане ясно: справа в катастрофічному відчуженні еліт і населення країни.
За останні п’ятдесят років середня зарплата у США зросла лише на один долар – з 19 до 20 (з урахуванням інфляції, звичайно), тобто величезний ріст продуктивності праці не привів до зростання багатства середнього класу. Більш того, з початку XXI століття намітилася зворотна тенденція: впевнено зростає число бідних американців, середній клас скорочується, багатих (з доходом більше 100 тисяч доларів на рік) також стає все менше.
Ці негативні тенденції збіглися із стрімкою деіндустріалізацією економіки США, викликаною укладенням міжнародних угод про вільну торгівлю. Під час цього процесу десятки мільйонів робочих місць на промислових підприємствах «емігрували» в Китай, Мексику та інші країни. Одночасно з цим з самої Мексики активізувалася імміграція, що тільки посилило конкуренцію на ринку, який і без того стискається, добре оплачуваних вакансій у промисловості.
У 2008 році настала фінансова криза, в результаті якої роботи стало ще менше, багато простих американців залишилися без своїх будинків (нічим було платити іпотеку), будинки інших істотно впали в ціні. Уряд прийняв TARP – програму порятунку великих банків і фінансових компаній, які, на загальну думку, і привели до краху. Компанії і банки були врятовані за рахунок платників податків, але самим платникам податків ніхто допомагати і не думав. До речі, від цієї кризи економіка так досі і не оговталася.
У 2010 році Верховний суд США прийняв рішення, відоме як Citizens United, що встановило нові правила політичної гри в країні. Якщо коротко, то воно дозволило все тим же великим банкам і корпораціям вливати необмежену кількість грошей у виборчий процес. Фактично це стало легалізацією політичної корупції: політики, які бажають зібрати гроші на кампанію, змушені захищати і оберігати інтереси не стільки власних виборців, скільки багатих донорів, без чиєї підтримки перемогти на виборах майже неможливо.
Це рішення ВС США ненавидять майже всі: за скасування Citizens United виступають 80 відсотків республіканців і 83 відсотки демократів. Але, зрозуміло, еліта обох партій, отримавши доступ до космічних обсягів грошей, на це йти не хоче. А якщо хтось і сміє виступати за перегляд рішення, тут же опиняється без зовнішнього фінансування і, відповідно, перспектив на переобрання.
Описані економічні, демографічні та політичні проблеми в останні десятиліття набули хронічного характеру. Зараз це вже «нова норма» – стан речей, оскаржувати який вважається «маргінальним», «нереалістичним» і «безвідповідальним». Однак самі проблеми нікуди не поділися. Більш того, вони ведуть до все більшого відчуження між політиками у Вашингтоні, магнатами в Нью-Йорку з одного боку та всіма іншими жителями країни – з іншого.
Особливо сильні ці настрої серед представників білого середнього класу – традиційних виборців Республіканської партії. У вересні 2015 року було проведено опитування громадської думки, учасників якого попросили погодитися або не погодитися з таким твердженням: «Останніми роками я все менш ідентифікую себе з тим, у що перетворюється Америка». 72 відсотки республіканців погодилися. Ще 62 відсотки республіканців підтвердили, що «відчувають себе іноземцями у власній країні».
Демократи, які раніше захищали середній і робочий клас, переключилися на питання расової та гендерної рівності, боротьби за права ЛГБТ, обговорення питань всесвітньої зміни клімату тощо. Республіканці б’ються за права найбагатших членів суспільства, а також займаються розповсюдженням демократії в екзотичних країнах. Десятки мільйонів простих американців усвідомили, що вони та їхні проблеми нікому не цікаві. Більш того, вони і змінити нічого не могли як слід: Citizens United надійно тримав їхній рот на замку. Виборча активність досягла історичних мінімумів. Навіть вибори в Конгрес і Сенат привертають менше половини виборців.
І тут з’явився Дональд Трамп. Першим ділом він одразу гучно озвучив «секрет» американської політики: всі політики куплені, причому більшість – особисто ним. Він пообіцяв припинити імміграцію, побудувавши на кордоні з Мексикою стіну. Він зібрався розірвати невигідні торгові договори з Китаєм та іншими країнами, повернувши в США промисловість. Він готовий викинути з політики великі гроші, скасувавши Citizens United. Він пообіцяв «взятися» за найбільших банкірів, дружно зненавиджених середнім класом. Він не хоче воювати за кордоном, але і мусульман в країну теж пускати не збирається. Більш того, він зазіхнув на святе – на доходи військово-промислового комплексу, пообіцявши купувати для армії тільки те, що їй потрібно, а не те, що вимагають купити могутні лобісти.
При цьому Трамп сам ні в кого грошей не бере, фінансує свою кампанію сам, а на думку «фахівців», «політологів» та інших пригрітих у Вашингтоні «розумників» йому плювати.
Для десятків мільйонів відчужених американців поява такого політика – це надія на «повернення країни собі». Як він виглядає, що він каже, – не так вже й важливо. Йому прощають взагалі все. Головне, він не належить до усталеного кола істеблішменту, що «відібрало» країну у її жителів. Цікаво, що в цих умовах критика Трампа з боку губернаторів, сенаторів, партійних функціонерів дає ефект, прямо протилежний очікуваному. Виборці думають щось на кшталт: «Ага, раз його ці шакали атакують, значить, він і справді чогось вартий».
Тут дуже важливо відзначити такий момент: не існує ніякої гарантії, що Трамп дійсно збирається виконувати всі свої обіцянки. Справа в тому, що його багато разів і з різних причин ловили на брехні. Наскільки президент Трамп буде відповідати Трампу-кандидатові, ще тільки належить з’ясувати. Але люди, відчувши надію на докорінні зміни, готові дати йому шанс. Масштаби його підтримки дійсно вражають: він не просто перемагає майже на всіх кокусах і праймеріз, але й залучає на дільниці величезне число людей, які раніше не цікавилися політикою. Явка на республіканських праймеріз у поточному році на 40-50 вище, ніж під час минулої кампанії у 2012 році.
Все ті ж фахівці і політологи, які раніше пророкували Трампу яскраву, але недовгу кампанію, зараз одностайно заявляють, що він нізащо не зуміє здолати Гілларі Клінтон на виборах у листопаді (при умові, що він і вона будуть висунуті від своїх партій).
На перший погляд, так і є. Однак не все так просто. Зараз приблизно половина голосує за демократів сенатора Берні Сандерса, чия програма парадоксальним чином багато в чому схожа з трампівскою. Він також виступає за скасування торговельних угод, проти Citizens United, за обмеження всевладдя великих корпорацій і так далі. Але головне, він, як і Трамп, приваблює виборців, які всією душею ненавидять нинішній порядок і представників істеблішменту, які його охороняють.
Так от, багато, дуже багато з цих людей на виборах у листопаді радше не підуть на вибори або навіть проголосують за мерзенного Трампа, аніж віддадуть свій голос за збереження статусу-кво під орудою Гілларі Клінтон. Цього року боротьба йде не стільки між демократами і республіканцями, скільки між прихильниками і противниками чинної системи.
…
